Розділи: Актуально |

Лідери-екстраверти: лише вони можуть підняти науку

Д.Д. Зербіно, Інститут клінічної патології Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького

У 1929 р. Вернер Форсман ввів собі у вену руки зонд і просунув його до серця, увійшовши до його порожнини. Нобелівську премію він отримав майже через 30 років – 1956 р., після того як Ф. Курнан і В. Річардс впровадили цей метод у практику.

Три Храми будують Людину: Храм Божий, Храм науки, Храм мистецтва. Техніка і технології сприяють поліпшенню життя кожного з нас, але з відповідними екологічними застереженнями. Розквіт трьох основних складових культури можливий і без технологій. Це показав досвід Стародавньої Греції. Але хто ж намагається зруйнувати інтелектуальні та матеріальні Храми в наш час? Руйнівники першого прагнуть довести, що їх віровчення найближче до Бога. Другий Храм деформують кар’єристи, котрі не відбулися в науці і переслідують особисті цілі, або які вважають, що науку піднімуть командні, а не творчі методи. Треті Храми – музеї, театри, архітектуру – руйнуємо ми всі.

Проникнення політики в усі сфери життя також не сприяє росту, розвитку й очищенню Храмів. Політики не хочуть бачити головного – занепаду щоденної роботи в багатьох сферах життя: у сільському господарстві, промисловості, науці, в управлінні державою. Вони відволікають людей своїми особистими турботами від щоденної інтенсивної роботи «біля верстата», не цінують гідно працю людей, які будують не тільки країну, а й державу. Політики змушують десятки тисяч людей виїжджати за кордон, у тому числі й талановиту молодь. Більше за все їх турбує особиста доля, власна кар’єра, замкнуте благополуччя, якась влада. У глибині душі вони байдужі до істинних проблем держави. Але на що ми нарікаємо? «Великий час може вмістити величезну кількість маленьких людей» (Станіслав Єжи Лец). Усі ці явища не будують, а деморалізують навіть наукову академічну еліту. Вона не в змозі витримати такий пресинг і починає піддаватися загальним розмовам про реорганізацію: «давайте зруйнуємо державні Академії, а на уламках ...». Зруйнувати частково хтось зможе, але побудувати щось нове, а тим більше краще, навряд чи.

Хто підніме науку: особистості або нові організації?
Часто писали, як погано в Національній академії наук України (НАНУ). Звучать «гострі» фрази: «Сьогодні вже не секрет: у тому вигляді, в якому існує в нашій країні наука, вона вже нікого задовольнити не може», «без хірургічного втручання не обійтися», «НАНУ як уламок імперії», «в НАНУ не наважилися подивитися на себе в дзеркало». Зауважте – нічого конкретного.
А що пропонують? Від екстремізму «Академія наук як пологовий будинок» і «як пологовий будинок її треба спалити ...» до загальних і навіть протилежних рекомендацій: «розділити фундаментальну і прикладну науку», «поєднати одне з іншим»; «об’єднати з університетами», «не об’єднувати з університетами»; «реформувати», «трансформувати». І нарешті – «протягом року необхідно створити національні центри науки ...».
Була спроба «революції» – проведено конференцію Всеукраїнської асоціації «За європейські цінності в науці», на якій пропонувалося: «здійснити реформи в НАНУ за зразком Польської академії наук», «провести державну атестацію з метою скорочення співробітників», «збільшити фінансування на одного науковця в п’ять чи навіть десять разів», «створити в Україні кілька центрів міжнародного значення»... І, нарешті, найбільш розумне – «цілеспрямовано фінансувати людей, які мають ідеї». Їх назвали «золотими піщинками». «... Якщо ми дамо цим золотим піщинкам пропасти, то на сприятливу долю Україні розраховувати не доводиться ...» (Олег Кришталь).

Саме про ці «піщинки» – лейтмотив даної статті.

Історія науки – історія окремих особистостей
Наукові ідеї, відкриття, концепції – це думки особистостей, але не колективів. Назвіть таких дослідників, як захочете – здібними, талановитими, геніальними. Знаходити їх і всіляко підтримувати – завдання державних діячів, розумних чиновників. Президент НАНУ, ректор університету, директор наукового інституту – вони, безсумнівно, повинні пишатися, якщо в їх підпорядкуванні (оточенні) є яскраві лідери-особистості.
Університети за кордоном прагнуть знайти в інших країнах, запросити і гідно оплатити роботу активних дослідників, професіоналів. Складаються рейтинги й своїх студентів – найкращих із них запрошують на роботу в університети, корпорації, фірми. Чи є така практика в наших університетах? Молоді здібні учні вже попливли на інші чудові квітучі острови, туди, де науку підтримують, заохочують, достатньо оплачують. Там не потрібно місяці (роки!) чекати реактив або прилад. Там немає елементарної заздрості один до одного або до члена Національної академії наук, до того, що він отримує зарплату, яка, до речі, у десять-п’ятнадцять разів менша, ніж у депутата або міністра.
Об’єктивно – на вакантні посади в наших наукових установах немає широкого вибору. Винні в цьому, перш за все, і самі маститі вчені, не підготувавши активного дослідника на своє місце. Один із них так і сказав: «Зміна в мене є, але заміни немає».

Є й інші аспекти проблеми.

Про лідерів – взагалі, в науці – зокрема
Лідери необхідні скрізь. Немає гарного театру без лідера-режисера. Не буде успішно працювати завод, якщо немає лідера-директора, вмілого організатора, якщо міняти керівників без урахування професіоналізму.
У науці особливо необхідні лідери-особистості – екстраверти, які прагнуть підняти, запалити або, за наявності ідеї та матеріального стимулу, хоча б добитися сумлінного виконання завдань співробітниками.
Як створювалися багато наукових інститутів в Україні? Під ідеї, наукові або науково-практичні школи вчених-екстравертів. У медицині, як приклад з недавнього, теж не кращого часу, такими були М.М. Амосов, Л.Т. Малая, О.О. Шалімов. Їхні імена й увійшли до назв інститутів. Подібний спонтанний принцип організації та керівництва інститутів (під лідера!) був в інститутах НАНУ: Інститут фізіології імені А.А. Богомольця, Інститут ботаніки імені Н.Г. Холодного, Інститут кібернетики імені В.М. Глушкова та ін. Ряд раніше солідних інститутів (не будемо їх називати), втративши яскравого лідера, занепадає від нерозуміння, обмеженості інтересів, заздрощів, бюрократичної чи якоїсь іншої суєти. «Золоті піщинки» можуть потонути в такому потоці.
Але ось парадокс – рішенням зверху можна відкрити інститут, створити центр, зібрати інтелектуалів, підготовлених професійно здібних людей, але позбавлених яскравих ідей і лідерів. Можна дати їм гроші, хороші умови роботи і «замовлення»: наприклад, розкрити істинні причини сучасного зростання кількості інфарктів міокарда й інсультів у людей молодого та середнього віку». Але чи будуть серед співробітників такого наукового центру лідери-дослідники з новими, нетривіальними ідеями?

Подібна ситуація виникла, коли на деякі дослідження закордонні організації виділили чималі кошти. Зараз немає ні програми, ні грошей – не було наукових ідей. А в основі – не було наукового лідера, не було лідера-організатора. Їх треба було шукати конкурсним шляхом по всій країні. Якщо й запрошувати їх в нові центри, то добре оплачувати роботу, а побутові та соціальні проблеми вирішити так, як це зроблено для депутатів. Можливо, такі умови будуть створені в технопарках? В українській «силіконовій долині»?

Про особливі якості лідерів
Отже, головна концепція – нічого не руйнувати, а шукати всередині кожного наукового інституту, будь-якого університету лідерів. Саме їм треба давати гроші для розвитку їхніх ідей. У справжнього лідера є кілька внутрішніх спонукань. Мабуть, ці феномени закладені генетично. У всякому разі – це спонтанні властивості характеру, постійне натхнення, нерідке осяяння. Вони можуть бути і в талановитого «вовка-одинака» – інтроверта. Але у лідера також є те, що особливо важливо для прогресу науки – унікальні риси характеру. Він уміє виділяти оригінальні ідеї, будувати гіпотези, вибудовувати концепції, розробляти програми, проекти, узагальнювати. Ці особливості – головне. По-друге, як дослідник у кожній своїй особистій роботі він знаходить щось нове, непомічене іншими. Це – «зерна для посіву». По-третє, ці «зерна» (ідеї!) лідер охоче передає учням; він шукає, хто б перевірив, проаналізував його знахідки. Вчетверте, вміє організувати таку роботу. Вп’яте, у нових дослідженнях учнів і послідовників лідер часом помічає те, на що його колеги не звернули особливої уваги. Вшосте, він постійно публікує свої розробки та сприяє публікаціям своїх учнів. Нарешті, він, як правило, не хоче бути адміністратором (але часто – змушений), однак прагне керувати розробкою своїх ідей, йому необхідний менеджер з персоналу або навіть топ-менеджер.

Підтримка таких особистостей – завдання талановитих чиновників, на противагу нерозумній зрівнялівці, прагненню до кадрового нівелювання.

Ідеї треба віддавати, ідеї треба продавати
Інтровертів у науці більше. Захистили кандидатські та навіть докторські дисертації, були якісь незакінчені напрацювання, але віддати їх молодим шкода. Та й не хочеться возитися – свої особисті справи здаються цікавішими. Але таке життя – у інтровертів, як, втім, і у кожного з нас, своя система цінностей. Не можна заперечувати, що серед інтровертів є здібні вчені, які постійно працюють. Робота в колективі їх не цікавить. Вони не враховують, що їхні ідеї можуть бути поховані разом із ними. Але є ще один шлях – не віддати, а продати свої ідеї, гіпотези, концепції.
Дослідників і винахідників в Україні чимало. Доводиться це просто – кількість патентів із року в рік збільшується. Так, у 2002 р. було видано 440 деклараційних патентів, у 2003 р. – 672, у 2004 р. – 1-853, у 2005 р. – 7-467, а в даний час в Україні діє близько 50 тис. патентів. Тобто потенційні можливості науки ще значні. Варто допомагати або хоча б не заважати тим, хто вміє працювати. Не треба дорікати інститутам – в кожному з них є «золоті піщинки» (екстраверти-лідери й інтроверти). Треба дати їм можливість спокійно працювати, не втягуючи їх в інтригу моменту, в щоденну навколонаукову суєту.
Однак, чи є наукові менеджери, фахівці, які знають, як знайти лідера? Як побудувати інфраструктуру для його роботи і роботи його групи? Таких фахівців ніхто не готує. Наприклад, у Міжрегіональній академії управління персоналом є напрям «Менеджмент». Там (згідно з оголошенням) готують фахівців за більш ніж десятьма спеціальностями (менеджмент готельного бізнесу; менеджмент охоронної діяльності; медичний і фармацевтичний менеджмент; аграрний менеджмент та ін.). А чи є фахівці з наукового менеджменту?
До кожної завершеної «планової теми», до будь-якої захищеної дисертації вимагається документ про впровадження. Цю роботу повинен здійснювати сам дослідник. Але так як ні досвіду, ні часу на це у нього немає, то він діє за стандартом – просить дати висновок практичний (лікарня), науковий (науково-дослідний інститут) або навчальний (ВНЗ) заклад висновок про те, що результати його досліджень використовуються в лікувальній роботі, в наукових дослідженнях або, нарешті, в навчальному процесі. Найчастіше – це фікція. Ці «висновки» пишуть самі автори дисертацій. У докторських дисертаціях, наприклад (їх автори вже, як правило, мають неабиякий досвід у складанні безлічі інших непотрібних паперів, що вимагаються ВАКом), пишуть начебто солідно, виділяючи абзаци «удосконалені методи діагностики», «запропоновано й апробовано», «створено та впроваджено у практику», «розроблено новий ефективний метод», «матеріали дисертації використовуються у педагогічному процесі» (усі формулювання наведено з однієї, далеко не найгіршої дисертації). Але наскільки вони дійсно використовуються в подальшому? Навряд чи хтось, включаючи автора дисертації, про це знає.

Чи так безнадійна ця справа, що називається впровадженням? Хто повинен використовувати те, що отримано в процесі дослідницької роботи? Певно, – науковий менеджер. Але чи готують таких у нас в країні? Чи читав хто-небудь у десятках і сотнях рекламних оголошень про підготовку у нових (особливо!) і старих вузах фахівців зі спеціальності «науковий менеджер»? Якщо менеджер – це спеціаліст з управління (поки такі працюють, переважно, у сфері послуг, торгівлі, рідше – в промисловості), то чому немає кризових менеджерів, які оцінювали б (незалежно від суб’єктивних чинників) і пропонували свої необов’язкові, але продумані й обґрунтовані висновки. І до речі, чи є якийсь досвід роботи кризових менеджерів у нашій країні? Менеджерів, які взяли б на себе всю відповідальність, щоб не зруйнувати важливу справу безвідповідальністю. Менеджерів, які могли б рекомендувати професіоналів замість чиновників, що «завалили» роботу своєю некомпетентністю. Конкретний приклад. Україні Світовим банком були запропоновані чималі гроші на боротьбу з туберкульозом і СНІДом. Проект називався «Контроль туберкульозу та ВІЛ/СНІДу в Україні». За 2004-2005 рр. з 60 млн доларів США, наданих Світовим банком на впровадження цього проекту, використано тільки два відсотки, які пішли на обслуговування боргу та зарплату працівникам з групи впровадження проекту, а не на профілактику чи лікування ВІЛ/СНІДу (Г. Іщенко. Боротьба з епідемією ВІЛ/СНІДу зайшла в глухий кут // Дзеркало тижня. – 2006. – № 18). Ось чим закінчилася ця добра справа – інвестиції, виявляється, були не потрібні байдужим до справи бюрократам від науки.

Лідери в університеті, лідери в науковому інституті
Молодий кандидат наук збирає навколо себе студентів, дає їм теми для досліджень і працює разом із ними. Саме в такий спосіб народжується лідер. Підтримати його – завдання старших. Прогресивний завідувач кафедри, ректор, директор наукового інституту буде прагнути до повної підтримки такого лідера – кандидата або доктора наук, що має свої ідеї, щоденно працює «біля верстата» науки. Такі «золоті піщинки» треба виділяти, їм треба всіляко допомагати, не боячись обивательського осуду та можливих інтриг. Більше того – треба всіляко присікати подібні й інші антиетичні спроби. Правда, іноді молоді лідери за своїм характером не прості особистості. Вони можуть дратувати, можуть здаватися неадекватними, іноді у них немає загальної культури. Мудрість керівника – вміння визначити спонтанні зони росту, сприяти появі прогресивних дослідників, до яких тягнеться молодь.

Учений-лідер в університеті знаходиться в кращих умовах, ніж його колеги в науковому інституті. Йому легше підібрати, залучити здібних студентів. При бажанні він може організовувати семінари, мікроконференції, мозкові атаки, а не елементарні гуртки з вчора переписаними рефератами. Тому співробітник із дослідницького інституту цілком знайде себе й в університеті – підбере під свої ідеї студентів-учнів, а потім і наукових співробітників. Є такий шлях – запросити для проведення якогось вузького, але важливого короткого курсу наукового співробітника наукового інституту. Декан дає приблизно таке оголошення: «запрошуються студенти, поза розкладом, на 7-10 лекцій (майстер-класів, семінарів) відомого фахівця ... . Теми такі ... . Оплата від курсантів така-то. Буде видано сертифікат». Зберуться 10-15 слухачів – курс відбудеться. Сплачують (недорого!) самі студенти – прийшов, значить, цікавиться, без насильства. Така практика існує в західних університетах.

Чи впав інтерес до науки в Україні?
Ні, не впав, але в певному сенсі отримав якийсь збочений характер.
По-перше, великий інтерес до наукових ступенів виник серед можновладців. Одиниці з них здатні працювати над дисертаціями самостійно. Більшість же наймають тих, хто вміє це робити, або ж своєрідних менеджерів (а говоримо, що їх немає для науки...). Вони-то і збирають групу, що вміє знаходити теми, матеріал, методики, вміє аналізувати та писати. Це не бездарні люди. Вони не бачать, як можна іншими способами чесно заробити на життя, хоча могли б піти працювати до наукового лідера за гідну оплату. Фінал роботи – захист дисертації роботодавцем, у якого так і не виникла любов до науки. Більше того, частина таких «науковців» негативно ставиться до істинно творчих особистостей.
По-друге, виникла певна «мода» на Державні премії України в галузі науки і техніки. Число авторів у більшості робіт – до десяти. Є лідери-організатори, є виконавці, але є й просто приписані. Такий підхід неможливий при присудженні Нобелівської премії. Її отримують лише конкретні вчені і не більше трьох. При цьому внесок кожного чітко показаний.
По-третє, виникла тенденція готувати зі своїх дітей «науковців» зі ступенями. І тут є два варіанти. Один вельми позитивний – спонтанне формування династії вчених. Нерідко це відбувається в сім’ях, де глава – лідер у науці. Його життєве кредо – повна віддача своїй справі. Він так впливає на дітей, що вони самі не мислять себе поза дослідницькою діяльністю. Їхні успіхи іноді перевершують успіхи батьків. Інший варіант – сумний. Насильницьке нав’язування дітям свого бажання – «тобі необхідно стати кандидатом, доктором наук». Здібності, бажання, характер – другорядні, головне – наполегливість батьків. Вони допомагають самостійно, часом підключають «додаткові» сили. І часто блокують інші, приховані, здібності дитини.
Виявляється ще один негативний феномен. Якщо впав інтерес до науки, то чому таке завзяття до створення різних недержавних академій (їх понад 30!). Чому багато хто (далеко не дурні й активні люди) хоче мати на візитці якесь псевдоакадемічне звання при повній байдужості до творчої наукової роботи, при повному нерозумінні її суті, методів і завдань?
У наш час цінності переглядаються. Може, деякі філософи, соціологи вже визначили сучасні параметри в аксіології – вченні про цінності. Треба було б перечитати їхні праці в додатку до нашої сьогоднішньої дійсності. Не претендуючи на абсолютну доказовість, можна заявити, що здібні молоді люди, що на додаток до гарних знань наділені прихованими творчими задатками, тепер обирають не довгу та важку дослідницьку дорогу зі своїми правилами і купинами, а вже кимось прокладену второвану дорогу в бізнес. Нехай це і небезпечний, однак більш швидкий шлях до безбідного життя. Імовірно, і в ньому необхідні певні особливі творчі здібності. Але це інша тема.

І все-таки молоді люди йдуть у науку. Що їх приваблює? Кар’єра – стати кандидатом або доктором наук? Захоплення якимсь предметом (після нестандартних лекцій конкретного вченого)? Поради та бажання батьків? Але будь-які поради та початкові інтереси нічого не дають, коли починається сам процес і скоро (а інколи і з часом) виявляється, що немає бажання шукати, щоденно і глибоко «копати» свій «клаптик науки». Часто другорядні життєві та робочі справи стають більш привабливими, більш важливими. Короткий дослідницький запал стихає. Іноді молодь «дотягує» до захисту кандидатської дисертації. Але на цьому вся «наукова діяльність» повністю згасає. Та й навіщо вона, якщо ведеться насильно, з обов’язку, а тим більше, якщо створена псевдонаукова продукція, точніше – нікому не потрібна макулатура, перш за все, не цікава самому авторові?

Що робити?
Висловлене вище може видатися імперативним. Потрібна, звичайно, продуктивна дискусія, конференція з гострою постановкою проблеми, наприклад: «Як знайти лідера в науці? Критерії і конкретні рішення». Не руйнуючи державні академії, а в їхніх межах, в їхніх інститутах потрібно виявити та підтримати лідерів.
Необхідно розробити стратегію пошуку особистостей для розвитку кожної гілки науки. І для початку хіба не буде корисним створити найпростіший рейтинг для докторів наук і виявити серед них лідерів, творців наукових шкіл? Підвищити їхній статус і дати ще більші можливості для розкриття їх здібностей. Рейтинг може базуватися на декількох головних питаннях: загальний стаж роботи; в якому віці з’явилася перша публікація; коли захистили кандидатську та докторську дисертації; скільки публікацій на даний час; скільки публікацій в Україні і за кордоном; скільки монографій; який індекс цитування праць; скільки авторських свідоцтв, патентів; скільки років керує кафедрою (лабораторією, відділом); скільки підготував кандидатів і докторів наук; основні напрямки досліджень; якими програмами, проектами керує. Ці критерії – об’єктивна оцінка бажаючих бути обраними в державні академії наук. Якщо дослідник здійснив значне відкриття, на більшість перерахованих вище питань відповідати не потрібно. Це може бути лідер-одинак, лідер без колективу. Його послідовники не в його лабораторії, а всюди, де знають про це відкриття, використовують його методи, ідеї та рухаються далі.
Нарешті, про державні Академії і, зрозуміло, про НАНУ.
Звісно, є потужні рейдери, навчені інтригани, які прагнуть закрити деякі інститути. З’явилася плеяда молодих кандидатів і докторів наук, більше захоплених суто особистими справами або штучною «політичною» діяльністю, а не щоденною наукою «біля верстата». Вони не поїдуть за кордон – там треба займатися конкретною науковою або практичною роботою. Вони намагаються зруйнувати те, що створювалося десятиліттями, в тому числі і попередніми лідерами. Якщо б вони використали свою гіперактивність для пошуку та підтримки хоча б у своєму колі початківців наукових лідерів, то багато їх помилок можна було б пробачити. А якщо б у них були конкретні наукові ідеї, то вони б дорожили часом, працювали і не витрачали його на політичну тріскотню.
До честі вчених державних академій і національних університетів, мало хто прагне піти в політику. А, може, це й погано? Адже знову нами керуватимуть ті, кого цікавить лише влада, а не прогрес держави та зміцнення її Храмів.
Усе сказане – далеко не безперечне, але думати, шукати, вирішувати і ці проблеми колись доведеться.
Поділитися з друзями: