Чого можна навчитися на закордонних конгресах: некритичні нотатки на полях

Л.В. Кулик, к.м.н., Львівський центр серцевої хірургії

5_3.jpgНе так давно, перебуваючи під враженням від побаченого і почутого на одному із закордонних конгресів кардіохірургів, я виявив необачність і зателефонував шеф-редактору цього журналу і запропонував викласти свої міркування про конгрес, порівняти зарубіжну і вітчизняну практику проведення подібних зустрічей. Тоді я ще не підозрював, як непросто буде викласти на папері свої враження для високопрофесійної аудиторії українських медиків, котрі самі вже володіють чималим досвідом організації міжнародних зустрічей, особисто знайомі чи приятелюють не з одним європейським світилом і яких, зрештою, не здивуєш навколомедичною екзотикою закордонних наукових форумів.
Перше, про що я подумав, сідаючи за написання статті, – нотатки повинні бути некритичними і мати суто порівняльний характер. Наприклад, американці, відомі своєю делікатністю у спілкуванні, замість слова «гірші» свідомо вживають не образливе «інакші». Але Європа при всій нашій широко задекларованій інакшості і не менш широко проголошеному прагненню нібито там (у Європі!) опинитися (для науковців сенс бути там полягає хоча б у можливості уникнути принизливо довгого очікування в чергах за візами перед посольствами європейських країн) вимагає певних стандартів проведення форумів. Отже, які ж вони наші, тобто їхні, стандарти?
Розмову про стандарти не варто було б і починати, якби все залежало лише від виділених на захід коштів. Не можна не погодитися, що фінансування – річ важлива, однак не останню роль відіграє організація, правильні орієнтири розвитку галузі і врешті-решт культура суспільства.
Науковий конгрес (тим паче міжнародний) – престижний захід для будь-якої країни, тому і проводити його намагаються у відповідному для даного рівня приміщенні. Наприклад, у дорогих готелях, в інфраструктурі яких є один або декілька залів, оскільки програма більшості конгресів передбачає одночасне проведення кількох секцій. Ще одним необхідним атрибутом заходу є перерви між семінарами на каву та чай, під час яких можна не тільки випити гарячого напою, але й продовжити жваве обговорення доповіді.
За чим їдуть на конгреси. Питання лише на перший погляд риторичне. Хтось, певна річ, позаздрить можливості поїхати в одну з європейських країн, пожити в комфортабельному готелі, скуштувати континентальний сніданок, однак ті, хто неодноразово бував на подібних заходах, знають наскільки втомлено себе можна почувати після завершення конгресу.
По-перше, одноденна наукова програма триває в середньому 9-10 годин. Засідання проходять навіть під час обідньої перерви. Забувши про власні настанови стосовно шкоди сухом,ятки, медики з різних країн приречено жують канапки, слухаючи чергового доповідача.
По-друге, зі збільшенням кола колег і друзів час минає непомітно у безперервних розмовах, коментарях, які подекуди за своєю важливістю не поступаються науковій сесії.
Звичайно, помилково було б стверджувати, що присутність на конгресі – суцільна мука. На тлі європейської архітектури, чистих вулиць, налагодженого транспортного зв,язку та ввічливої обслуги готелю будь-яка наукова тематика сприймається досить органічно.
Тематика конгресів – розмова окрема і важлива. Інколи доводиться чути нарікання, що за рік ми, українські кардіохірурги, не здійснимо ніякого наукового прориву, тому нам ні про що буде говорити під час зустрічі. Звідси невтішні пропозиції, типу «зустрічаймося ще рідше, аніж один раз на рік». А ось на Заході подібних припущень ніколи не висловлювали, бо клініки в будь-якій європейській країні розвиваються динамічно і відрізняються лише спеціалізацією, а не кількістю чи арсеналом хірургічних втручань. Тому і теми для розмови у зарубіжних лікарів є. Вони завжди оригінальні, хоча де в чому й перегукуються між собою. Навіть при поверхневому перегляді можна виявити врахування всіх можливих деталей захворювань, відсутність приблизності, докладність викладу.
Монотематичні конгреси, за традицією, є надбанням найбільш реномованих клінік, таких як Клуб мітрального клапана у Франції, Клуб аневризми грудної аорти у Відні, піонерські техніки в кардіохірургії в Лейпцигу, Клуб патології аортального клапана в Сан-Дієго. 
Переважна більшість конгресів максимально різнопланова за своєю тематикою. До речі, молоді спеціалісти (не науковці, а лікарі-практики) доповідають обов,язково. На Заході не роблять різниці між науковцем, котрий відповідає нашому працівникові НДІ чи університету, і лікарем-практиком. Кожному лікарю для продовження свого контракту зі шпиталем необхідно взяти участь в цілій низці конференцій і отримати відповідний сертифікат.
Наші лікарі теж отримують їх, однак, незважаючи на оригінально розроблений дизайн і досконалу поліграфію, ці сертифікати, на жаль, не витримують жодної конкуренції з посвідченнями ПАЦ чи ТУ, а тому їх навіть не приймають працівники відділів кадрів.
Дотримання регламенту під час виступів – ознака доброго тону і основна вимога до доповідачів. Контроль за цією функцією покладається на найбільш визнаних авторитетів, голів засідань.
Мова конгресу. У даному випадку можна використати назву «офіційна мова» – термін для України з її надуманими мовними проблемами знаковий. Мова міжнародних конгресів єдина – англійська. А от під час перерв доводиться спілкуватися ще однією-двома. Власна самооцінка під впливом цього підвищується, хоча до вечора наростає і втома. Впровадження англійської мови в повсякденний обіг українських клінік – вимога часу. Лікарю, який володіє іноземною мовою (у даному разі – англійською), набагато легше засвоїти медичну термінологію, вести статистики і вільно спілкуватися на найрізноманітніших міжнародних конгресах.
Виставки – обов’язкова складова кожного конгресу. Для них зазвичай відводять велику зручну залу, адже саме там збираються між засіданнями науковці.
Провідні експерти пояснюють переваги нового товару, який незабаром з’явиться на ринку лікарських засобів. Численні ілюстрації, відеофільми, анімація допомагають краще сприйняти новинки. На виставках укладають попередні контракти про постачання відповідної продукції, щоб запобігти раптовій появі, як наприклад, у Львові (з легкої руки нашого МОЗу), абсолютно неходових розмірів серцевих клапанів. Вочевидь, тендерні закупівлі розхідних матеріалів під егідою МОЗ із жорстким, як нас запевняють, конкурсом – все-таки менш досконала форма постачання, аніж прямі контракти з фірмами.
Ще однією темою, про яку не прийнято говорити, є ставлення влади до проведення наукових форумів. Вважається, що влада загалом не проти проведення конгресів і семінарів. Хоча одного разу мені все-таки довелося почути від чиновника високого рангу, що я «перевантажую» Львів великою кількістю гостей, плануючи провести чергову наукову зустріч. Радянські часи, коли так звану почесну президію будь-якого з,їзду формували обов,язково за участю трохи не всього центрального комітету єдиної тоді партії, на щастя, канули у небуття. Однак лікарям, або, як ще нас називають, медичним працівникам, і зараз приємно, коли влада, яка не надто переймається фінансовим забезпеченням галузі, «освячує» наші форуми своєю присутністю. Іронія цих слів викликана практичною відсутністю в нашому суспільстві неекзальтованої, тобто більш-менш послідовної, а тому відносно справедливої оцінки роботи лікарів. Суспільство та його інституції схильні сприймати працю медиків спрощено, лише на полюсах: від «всі вони хабарники» до побутуючого міфу – «наші лікарі – найкращі, їм би ще апаратуру як на Заході». Цивілізоване ставлення громадськості до лікарів варто виховувати не проведенням мертвонароджених свят на зразок Дня медичного працівника, а хоча б особистою присутністю представників органів влади на форумах і бажанням вникнути в проблеми, про які вони дізнаються від нижчих за ієрархією чиновників, а не медичних експертів. А такі, на щастя, в Україні є. Тому, можливо, є сенс в організації Клубу кардіохірургів, як наприклад, у сусідній Польщі, члени якого – визнані авторитети – могли б впливати на політику в області кардіохірургії на найвищому державному рівні, оминаючи рідне міністерство.
Автор цих полемічних рядків теж страждав марнославством, коли став у 2005 році одним із організаторів I Конгресу польських та українських кардіохірургів у Львові і намагався отримати патронат нині діючого Президента. Завдяки старанням польської сторони без особливих проблем вдалося заручитися згодою про патронат і навіть приїзд до Львова тодішнього Президента Польщі пана Кваснєвського. Це було не складно зробити з огляду на усталену європейську традицію лікарських форумів, якої свято дотримуються в Польщі. На кожен навіть місцевий науковий захід, тим більше національний чи міжнародний форум лікарів з,являється і особисто вітає мер, голова адміністрації, губернатор регіону/області/дистрикту (залежно від країни проведення), а також декан або ректор університету. Відкривати міжнародний Конгрес – прерогатива Президента країни.
У випадку львівського Конгресу паритету патронату, на жаль, досягти не вдалося. Цей факт викликав тоді певну розгубленість польських партнерів. Щоправда, на конгресі зачитали листа від віце-прем,єр-міністра України з гуманітарних питань. Передчуваючи відсутність високого покровительства, львівські достойники від органів місцевої влади, галузі медицини та університету теж не прибули. Ситуацію дещо врятував генеральний консул Польщі, який особисто, так як прийнято в Європі, сприйняв приїзд до Львова своїх співвітчизників, до того ж провідних польських спеціалістів. Прикро було почути, що Президент України незабаром після нашого форуму відвідав Полтаву і виступив на з,їзді учителів. Що ж, учителям пощастило більше, а Полтава теж гарне місто.
Як починає роботу з’їзд. Імпонує, коли з’їзд одразу починається з роботи без вступів і сухих слів про турботу галуззю. Зачитування текстів від імені високих достойників не замінить живого спілкування. До того ж таким словам не дуже вірять, правду кажучи, їх і не дуже слухають, бо їх зачитує не той, кому вони належать і кому можна зазирнути у вічі.
Відкриття конгресу проводять не поспіхом зранку, а ввечері першого робочого дня. Сам час налаштовує на урочистий лад, та й більша вірогідність дочекатися офіційних осіб, зайнятих зранку. Окрім офіційної частини з неодмінними вітаннями від усіх перелічених вище посадових осіб, зазвичай буває концерт за участю фольклорного чи камерного ансамблю, оперних співаків, цікавих особистостей залежно від традицій конкретної держави, регіону чи уподобань господарів. Правда, таке відкриття вимагає певної присвяти від учасників і, попри запевнення про демократичність вбрання, дещо вишуканішого одягу, чого особливо дотримуються, наприклад, у Польщі. Таке відкриття залишає відчуття особистої приналежності до доброго, вишуканого товариства і стирає спогади про митницю, де твій український паспорт перевіряли всіма можливими технічними засобами.
Склад оргкомітетів. Кожному, хто організовував наукову зустріч, відомо, наскільки важким може стати формування оргкомітету, яким виваженим повинен бути список учасників, щоб, бува, когось не оминути увагою. Складність полягає в тому, щоб у цілому зрозумілий і по-людськи вибачливий намір прихилити серце начальства, вписавши дійсно достойного керівника, хоча часом навіть не лікаря, головою вузькоспеціального наукового форму, не вийшов за межі розсудливості. Деколи, читаючи склад такого оргкомітету, дивуєшся живучості радянської традиції, де реальні виконавці самі себе смиренно вписують у кінці, тим самим визнаючи за першими особами, як за феодалами, право першої ночі. Закрадається думка, чим визначається категорія конгресу – списком оргкомітету чи рівнем запрошених промовців?
Наші сусіди давно розмежували почесний та реально діючий оргкомітет. Без сумніву, кардіохірургам при всій елітності професії приємно бачити на форумах поважаних і добре відомих осіб, заявлених, однак, у складі так званого почесного, а не дійсного оргкомітету. Правдивий оргкомітет жодним чином не може очолювати (якщо він водночас не спеціаліст у цій галузі) ректор чи декан університету, начальник облздороввідділу, головний лікар чи інший адміністративний достойник. Господарем конференції/конгресу завжди є керівник клініки чи інституту – визнаний і відомий експерт цієї галузі.
В Україні стрімко зростає кількість наукових зустрічей лікарів, зокрема міжнародних, рівень яких, незаперечно, помітно кращає. В українські клініки почали частіше приїжджати з робочими візитами науковці світової величини. Зачинатель української кардіохірургії академік Микола Амосов на схилі життя визнавав, що справжній розвиток кардіохірургії в нашій державі забезпечила незалежність, наслідком якої для фахівців стала співпраця з найкращими закордонними клініками та оволодіння сучасними методиками.
Треба визнати, ми швидко вчимося. Ми вчимося чужого і продовжуємо вдосконалювати кращі вітчизняні медичні традиції. Ми ще не займаємо в світі того місця, на яке заслуговуємо вже зараз. Нам треба швидко подолати бар’єр взаємної непоінформованості. Участь у наукових форумах та організація їх у себе сприятиме цьому якнайкраще.

Поділитися з друзями: