Розділи: Лекція

Інсулінорезистентність як ключовий патофізіологічний механізм розвитку метаболічного синдрому

В.І. Паньків, Український науково-практичний центр ендокринної хірургії, трансплантації ендокринних органів і тканин МОЗ України, м. Київ

insulinorezistentnostjak1.jpg

Метаболічний синдром (МС) — це комплекс метаболічних порушень і серцево-­судинних захворювань (ССЗ), патогенетично взаємопов’язаних через інсулінорезистентність (ІР) з порушенням толерантності до глюкози (ПТГ), атерогенною дисліпідемією (підвищенням тригліцеридів, ліпопротеїнів низької щільності (ЛПНЩ), зниженням ліпопротеїнів високої щільності (ЛПВЩ)), артеріальною гіпертензією (АГ) на фоні абдомінального ожиріння. Зарубіжні та віт­чизняні дослідники, а також експерти Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) характеризують МС з його основною клінічною ознакою (абдомінальним ожирінням) як пандемію ХХI ст. Серед населення економічно розвинених країн, за даними різних авторів, поширеність МС становить від 25 до 40%. На сьогодні реєструється «омолоджування» цієї патології. Так, частота розвитку МС у підлітків і осіб молодого віку підвищилася за останні 60 років у 1,5 раза, а наявність надмірної маси тіла у дітей в економічно розвинених країнах досягає 14%.
Ожиріння, АГ, порушення вуглеводного і ліпідного обміну є факторами ризику розвитку ССЗ, які, за оцінками експертів ВООЗ, посідають провідне місце серед причин смертності населення індустріально розвинених країн. Порушення, які властиві МС, тривалий час мають безсимптомний перебіг, нерідко починають формуватися в підлітковому та юнацькому віці, задовго до клінічної маніфестації АГ, атеросклеротичних уражень судин, цукрового діабету (ЦД) 2-го типу, що визначає неоднорідність клінічних проявів на різних етапах розвитку цієї патології. Практично всі складові МС є небезпечними факторами ризику розвитку ССЗ. Наявність МС у 3–6 разів підвищує ризик розвитку АГ, ЦД 2-го типу і смертності.
Згідно із сучасними уявленнями про регуляцію метаболізму глюкози і ліпідного обміну, основу патогенезу МС формують два патофізіологічні дефекти, що контролюють динаміку рівнів глікемії: ІР — зниження чутливості до інсуліну інсулінозалежних тканин; порушення функції b-клітин підшлункової залози. На першому етапі (доклінічна форма МС) гіперглікемія зумовлена зниженням засвоєння глюкози м’язовою і жировою тканиною в результаті первинної ІР і компенсаторної гіперпродукції глюкози печінкою. У відповідь на гіперглікемію для збереження нормального обміну глюкози підвищується секреція інсуліну b-клітинами підшлункової залози. За цих умов первинна ІР на фоні неадекватної сек­реції інсуліну призводить до розвитку ПТГ.
На другому етапі хронічна персистуюча гіперглікемія супроводжується глюкозотоксичністю, що сприяє розвитку вторинної ІР і десенситизації b-клітин підшлункової залози з погіршенням їх сек­реторної активності.
ІР розглядається як порушена біологічна відповідь периферичних тканин організму на вплив ендогенного або екзогенного інсуліну. Біологічна дія інсуліну полягає у регуляції метаболічних реакцій (обмін вуглеводів, жирів і білків) і мітогенних процесів (росту, диференціювання тканин, синтезу ДНК, транскрипції генів). Тому сучасне поняття ІР не зводиться до параметрів, що характеризують тільки метаболізм вуглеводів, а містить також зміни обміну жирів, білків, функції клітин ендотелію, експресії генів та ін.
Термін «інсулінорезистентність» не слід ототожнювати із «синдромом інсулінорезистентності» або «метаболічним синдромом», описаним G. Reaven, до складу якого входять ПТГ, абдомінальне ожиріння, дисліпідемія, АГ, гіперурикемія, гіперкоагуляція, мікроальбумінурія і деякі інші системні порушення. ІР виникає і при інших патологічних або фізіо­логічних станах, що не входять до поняття «метаболічний синдром»: полікістоз яєчників, хронічна ниркова недостатність, інфекції, терапія глюкокортикоїдами, вагітність, старіння.
Поширеність ІР була вивчена у великому популяційному дослідженні, проведеному в Італії в м. Брунек, що включало 888 осіб віком від 40 до 79 років. При аналізі ІР методом НОМА було виявлено, що ІР трапляється у 10% осіб без метаболічних порушень; у 58% осіб з АГ (артеріальний тиск (АТ) > 160/95 мм рт. ст.); у 63% осіб із гіперурикемією (сечова кислота сироватки крові > 416 мкмоль/л у чоловіків і > 387 мкмоль/л у жінок); у 84% осіб із гіпертригліцеридемією (тригліцериди > 2,85 ммоль/л); у 88% осіб із низьким рівнем холестерину ЛПВЩ (< 0,9 ммоль/л у чоловіків і < 1,0 у жінок); у 66% осіб із ПТГ.
При поєднанні ЦД 2-го типу (чи ПТГ) з дисліпідемією, гіперурикемією та АГ, тобто з основними компонентами МС, частота виявлення ІР досягає 95%. Це свідчить про те, що дійсно рушійним механізмом розвитку МС є ІР.
ІР периферичних тканин має важливе значення для розвитку МС. Клінічно найбільш важливою є втрата чутливості до інсуліну з боку м’язової, жирової тканини і печінки. ІР м’язової тканини проявляється зменшенням надходження глюкози з крові до міоцитів та її утилізації в м’язових клітинах. ІР жирової тканини проявляється в резистентності до антиліполітичної дії інсуліну, що призводить до нагромадження вільних жирних кислот (ВЖК) і гліцерину. ВЖК надходять до печінки, де стають основним джерелом формування атерогенних ліпопротеїнів дуже низької щільності. ІР тканини печінки характеризується зниженням синтезу глікогену й активацією процесів розпаду глікогену до глюкози (глікогеноліз) і синтезу глюкози de novo з амінокислот, лактату, пірувату, гліцерину (глюконеогенез), внаслідок чого глюкоза з печінки надходить до кровотоку. Ці процеси в печінці активуються внаслідок відсутності їх пригнічення інсуліном.
Уперше гіпотеза про значення ІР у патогенезі порушень вуглеводного обміну виникла ще у 1939 р. H. Himsworth і R. Кеrr використали термін «інсулінонечутливість» (синонім ІР) для опису слабкого зниження глікемії у відповідь на введення екзогенного інсуліну в хворих на цукровий діабет з надмірною масою тіла. ІР периферичних тканин задовго випереджує розвиток ЦД 2-го типу і може виявлятися у найближчих родичів пацієнтів з ЦД 2-го типу, які не мають порушень вуглеводного обміну. Тривалий час наявна ІР компенсується надмірною продукцією інсуліну b-клітинами підшлункової залози (станом гіперінсулінемії), що підтримує вуглеводний обмін у нормі. Гіперінсулінемія прирівнюється до маркерів ІР і вважається передвісником розвитку ЦД 2-го типу. Згодом при підвищенні ступеня ІР b-клітини не справляються зі збільшеним навантаженням глюкозою, що призводить до поступового виснаження інсуліносекреторної здатності b-клітин і клінічної маніфестації ЦД.
Насамперед негативного впливу зазнає функція швидкої секреції інсуліну у відповідь на харчове навантаження (тобто перша фаза секреції інсуліну), тоді як друга фаза (фаза базальної секреції інсуліну) залишається надмірною. Розвиток гіперглікемії ще більше посилює ІР периферичних тканин і пригнічує інсуліносекреторну функцію b-клітин. Цей механізм отримав назву «глюкозотоксичність».
Припускають, що феномен ІР має певну генетичну основу, закріплену в процесі еволюції. Згідно з гіпотезою про «ощадливий генотип», запропонованою V. Neel у 1962 р., ІР — це еволюційно закріплений механізм виживання в несприятливих умовах, коли періоди достатку чергувалися з періодами голоду. Наявність ІР забезпечувала нагромадження енергії у вигляді відкладень жиру, запасів якого вистачало на те, щоб пережити голод. У процесі природного відбору як найбільш доцільні закріплювалися ті гени, які забезпечували ІР і нагромадження енергії. Гіпотеза підтверджується в експерименті на мишах, яких піддавали тривалому періоду голодування. Виживали тільки ті миші, в яких була генетично опосередкована ІР. У сучасних умовах у країнах із високим рівнем життя механізми ІР, які збереглися в генетичній пам’яті, продовжують «працювати» на нагромадження енергії, що призводить до розвитку абдомінального ожиріння, дисліпідемії, АГ і ПТГ.
ІР розглядається як зниження реакції інсуліночутливих тканин на інсулін при його достатній концентрації. Вивчення генетичних факторів, що зумовлюють розвиток ІР, свідчить про її полігенний характер. У розвитку порушень чутливості до інсуліну мають значення: мутації генів субстрату інсулінового рецептора (СІР-1), глікогенсинтетази, гормоночутливої ліпази, b3-адренорецепторів, фактора некрозу пухлин a (ФНП-a), роз’єднуючого протеїну (UCP-1), а також молекулярні дефекти білків, що передають сигнали інсуліну (підвищення експресії Rad-білка і роз’єднуючого протеїну (UPC-1) — інгібітору тирозинкінази інсулінового рецептора в м’язовій тканині, зниження мембранної концентрації й активності внутрішньоклітинних транспортерів глюкози — GLUT-4 у м’язовій тканині).
Важливу роль у розвитку і прогресуванні ІР і пов’язаних з нею метаболічних розладів відіграє жирова тканина абдомінальної ділянки, нейрогормональні порушення, супутні абдомінальному ожирінню, підвищена активність симпатичної нервової системи. Застосування комп’ютерної і магнітно-­резонансної томографії дало можливість вивчити топографію жирової тканини в абдомінальній ділянці і розділити її на вісцеральну (інтраабдомінальну) і підшкірну. Підтверджено взаємозв’язок між вісцеральною жировою тканиною, ІР і порушеннями метаболізму. Дослідження показали, що значне збільшення маси вісцеральної жирової тканини, зазвичай, ­поєднується з метаболічними порушеннями. Встановлена чітка кореляція між ступенем розвитку вісцеральної жирової тканини і величиною окружності талії.
Вісцеральна жирова тканина, на відміну від жирової тканини іншої локалізації, має більшу іннервацію, ширшу мережу капілярів і безпосередньо сполучається з портальною системою. Вісцеральні адипоцити мають високу щільність b-адренорецепторів (особливо b3-типу), кортикостероїдних і андрогенних рецепторів і відносно низьку щільність a2-адренорецепторів і рецепторів до інсуліну. Ці особливості визначають високу чутливість віс­церальної жирової тканини до ліполітичної дії катехоламінів і низьку — до антиліполітичної дії інсуліну (особливо в постпрандіальний період), забезпечуючи належну сприйнятливість до гормональних змін, які часто супроводжують абдомінальне ожиріння.
Гормональні порушення, супутні вісцерально-­абдомінальному ожирінню: підвищення кортизолу, тестостерону й андростендіону у жінок, зниження прогестерону, тестостерону у чоловіків, зниження соматотропного гормону, підвищення інсуліну інор­адреналіну. Вони насамперед сприяють відкладенню жиру переважно у вісцеральній ділянці, а також безпосередньо або опосередковано — розвитку ІР і метаболічних порушень. Експериментальні і клінічні дослід­ження із застосуванням клемп-методу показали пряму залежність між ступенем розвитку абдомінально-­вісцеральної жирової тканини і вираженістю ІР.
Інтенсивний ліполіз у вісцеральних адипоцитах призводить до виділення великої кількості ВЖК, здебільшого в портальну циркуляцію. У печінці ВЖК перешкоджають зв’язуванню інсуліну гепатоцитами, зумовлюючи розвиток ІР на рівні печінки, зниження екстракції інсуліну печінкою і розвиток системної гіперінсулінемії.
У свою чергу гіперінсулінемія через порушення авторегуляції інсулінових рецепторів підвищує периферичну ІР. ВЖК також пригнічують гальмівну дію інсуліну на глюконеогенез, сприяючи збільшенню продукції глюкози печінкою. У м’язовій тканині, згідно з гіпотезою Randle, ВЖК конкурують із субстратом у циклі глюкоза–жирні кислоти, зменшують утилізацію глюкози міоцитами, що також сприяє розвитку гіперглікемії та компенсаторної гіперінсулінемії.
Як показали дослідження останніх років, жирова тканина виконує авто-, пара- і ендокринну функції і секретує велику кількість речовин, що мають різні біологічні ефекти, які можуть призводити до розвит­ку супутніх ожирінню ускладнень, у тому числі й ІР.
Найбільш вивченими на сьогодні є ФНП-a і лептин. Багато дослідників розглядають ФНП-a як медіатор ІР при ожирінні. Експресія ФНП-a найбільш виражена в адипоцитах вісцеральної жирової тканини. ФНП-a знижує активність тирозинкінази інсулінового рецептора і фосфорилювання тирозину СІР-1, а також гальмує експресію внутрішньоклітинних переносників глюкози GLUT-4 у м’язовій і жировій тканині.
Лептин, що секретується переважно адипоцитами, чинить свій вплив на рівні гіпоталамуса, регулюючи харчову поведінку й активність симпатичної нервової системи, а також ряд нейроендокринних функцій. Участь лептину в регуляції обміну глюкози інтенсивно вивчається. Багатьма дослідженнями показано, що в печінці він може гальмувати дію інсуліну на глюконеогенез шляхом впливу на активність фосфоенолпіруваткарбоксикінази — ­ферменту, обмежуючого швидкість глюконеогенезу. У деяких дослідженнях було виявлено, що лептин чинить гальмівний вплив на фосфорилювання тирозину СІР-1 у м’язовій тканині. Встановлено незалежну від індексу маси тіла позитивну кореляцію між продукцією лептину, гіперінсулінемією та ІР. Повідомляється про здатність лептину підвищувати захоплення глюкози жировими клітинами.
Із зовнішніх факторів, які негативно впливають на чутливість тканин до інсуліну, найбільше значення мають гіподинамія і надмірне споживання жирів. Гіподинамія супроводжується зниженням транслокації транспортерів глюкози (GLUT-4) у м’язових клітинах. За оцінками G. Reaven, ІР можна виявити у 25% осіб, що ведуть малорухливий спосіб життя.
Надмірне споживання тваринних жирів, що містять насичені жирні кислоти, призводить до структурних змін фосфоліпідів мембран клітин і порушення експресії генів, контролюючих проведення інсулінового сигналу всередину клітини, тобто до розвитку ІР. Гіпертригліцеридемія, особливо пост­прандіальна, часто спостерігається у пацієнтів з абдомінальним типом ожиріння і супроводжується надмірним відкладенням ліпідів у м’язах. Це порушує активність ферментів, які беруть участь у метаболізмі глюкози, тобто призводить до ІР. Це далеко не пов­ний перелік можливих механізмів розвитку ІР при абдомінально-вісцеральному ожирінні, що зумовлює необхідність подальших досліджень у цій галузі.
Гіпертригліцеридемія розглядається як фактор, який пришвидшує розвиток ССЗ. Установлена незалежна кореляція між гіпертригліцеридемією й атеросклерозом сонних артерій. Інші дослідження свідчать про те, що гіпертригліцеридемія, особливо в пост­прандіальний період, сприяє зниженню рівня холестерину ЛПВЩ, утворенню дрібних щільних часток ЛПНЩ і порушенню реологічних властивостей крові.
Розлади з боку згортальної системи крові при МС характеризуються підвищенням рівня фібриногену і вмісту рівня інгібіторів фібринолізу — фактора VII та інгібітору активатора плазміногену 1 (ІАП-1). Високий рівень ІАП-1, що секретується переважно вісцеральною жировою тканиною, розглядається як один із найважливіших параметрів МС. Високий рівень ІАП-1, як свідчать дослідження, є незалежним предиктором інфаркту міокарда у чоловіків з ішемічною хворобою серця (ІХС). Вважають, що при підвищенні рівня ІАП-1 в осіб із МС мають значення також гіперінсулінемія, гіпертригліцеридемія і високий рівень ФНП-a. Показано також, що ­зменшення маси вісцерального жиру супроводжується зниженням рівня ІАП-1.
АГ часто є одним із перших клінічних проявів МС. Водночас взаємозв’язок між АГ, ІР і гіпер­інсулінемією при МС продовжує активно обговорюватися. У розвитку АГ при синдромі ІР провідне значення має комплексний вплив гіперінсулінемії і супутніх метаболічних порушень. Основні механізми впливу хронічної гіперінсулінемії на АТ полягають у блокуванні трансмембранних іонообмінних зв’язків (Na+, K+ і Са2+-залежної АТФази), підвищуючи вміст внутрішньоклітинного Na+ і Са2+, зменшуючи вміст K+, що призводить до підвищення чутливості судинної стінки до пресорних дій. Водночас підвищується реабсорбція Na+ у проксимальних і дистальних канальцях нефрону, сприяючи затримці рідини і розвитку гіперволемії, а також збільшенню вмісту Na+ і Са2+ у стінках судин. Відбувається стимуляція проліферації гладеньком’язових клітин судинної стінки, звуження артеріол, що призводить до збільшення судинного опору. Крім того, підвищується активність симпатичної нервової системи зі збільшенням судинного тонусу, а також активність ренін-ангіотензинової системи. Усі зазначені ефекти в сукупності сприяють підвищенню АТ.
При синдромі ІР розвивається дисфункція ендотелію судин і, зокрема, порушується синтез оксиду азоту в судинній стінці (оксид азоту є потужним вазодилататором). Він чинить стримуючий вплив на проліферацію гладеньком’язових клітин, гальмує адгезію моноцитів до ендотелію судинної стінки, зменшує перекисне окиснення ліпідів, тобто оберігає стінки судин від ушкодження. Тому розвиток дисфункції ендотелію сприяє пришвидшенню розвитку атеросклеротичних уражень судин.
В експериментальних дослідженнях M. Stumvoll (1999) було показано, що жирова, м’язова тканина і печінка мають неоднакову чутливість до інсуліну. Так, наприклад, у нормі для пригнічення на 50% ліполізу в жировій тканині необхідно близько 10 мкОд/мл інсуліну, для пригнічення на 50% продукції глюкози печінкою необхідно вже близько 30 мкОд/мл інсуліну, а для збільшення на 50% захоплення глюкози м’язовою тканиною дозу інсуліну необхідно підвищити до 100 мкОд/мл. Отже, жирова тканина і в нормі, і при МС має мінімальний ступінь ІР, тканина печінки — проміжний, а м’язова тканина — максимальний. Тому в процесі розвитку порушень вуглеводного обміну, при виснаженні секреторної функції b-клітин і відносному зменшенні гіперінсулінемії, спочатку випадає функція захоплення глюкози м’язовою тканиною, потім зазнає негативного впливу глікогенсинтетична функція печінки і в останню чергу відбувається зниження ліполітичної функції жирової тканини.
Серцево-судинна смертність серед хворих на ЦД 2-го типу в 3–4 рази вища, ніж у осіб, у яких не відзначають метаболічних порушень. Припускають, що в основі пришвидшеного атерогенезу і високої летальності внаслідок ІХС в осіб із МС може лежати ІР і супутня їй гіперінсулінемія. Існує немало клінічних доказів, що гіперінсулінемія є незалежним фактором ризику розвитку ІХС в осіб без порушень вуглеводного обміну: дослідження Paris prospective (близько 7000 обстежених), Busselton (понад 1000 обстежених) і Helsinki Policemen (982 обстежених) (метааналіз B. Balkau).
Ці дані мають експериментальне обґрунтування. Роботи R. Stout у 80-х роках XX ст. і K. Naruse (2009) свідчать про те, що інсулін здійснює прямий атерогенний вплив на стінки судин, зумовлюючи проліферацію і міграцію гладеньком’язових клітин, синтез ліпідів у гладеньком’язових клітинах, проліферацію фібробластів, активацію згортальної системи крові, зниження активності фібринолізу. Отже, гіперінсулінемія здійснює вагомий внесок у розвиток і прогресування атеросклерозу в осіб із МС.
Гіперінсулінемія вважається непрямим маркером ІР. Оцінити безпосереднє значення ІР для розвит­ку атеросклерозу доволі тяжко у зв’язку зі складністю методик, що використовуються для вірогідного виявлення ІР. У 1999 р. завершилося велике дослідження IRAS (Insulin Resistance Atherosclerosis Study), метою якого було оцінити взаємозв’язок між ІР (шляхом визначення при внутрішньовенному тесті толерантності до глюкози) і серцево-­судинними факторами ризику в популяції осіб без ЦД і хворих на ЦД 2-го типу. В якості маркера атеросклеротичного ураження судин вимірювалася товщина стінки сонної артерії. У результаті дослідження була виявлена чітка пряма залежність між ступенем ІР і вираженістю абдомінального ожиріння, атерогенністю ліпідного спектра крові, активацією системи коа­гуляції, а також товщиною стінки сонної артерії як серед осіб без ЦД, так і у хворих на ЦД 2-го типу. За допомогою проведення розрахункових методів було показано, що на кожну одиницю ІР товщина стінки сонної артерії збільшується на 30 мм.
Розуміння механізмів розвитку ІР надзвичайно важливе для виявлення генів, відповідальних за її розвиток, для розробки нових підходів до лікування ІР. У нормі інсулін шляхом з’єднання зі своїм рецептором на поверхні клітин м’язової, жирової тканини або печінки регулює процеси, зазначені в таблиці.

insulinorezistentnostjak2.jpg

Після приєднання інсуліну до свого рецептора відбувається автофосфориляція цього рецептора за участю тирозинкінази і подальше його з’єднання із СІР-1 або СІР-2. У свою чергу молекули СІР активують фосфатидилінозитол-3-кіназу, стимулюючу транслокацію GLUT-4 — транспортера глюкози через мембрану клітини. Цей механізм забезпечує ­активацію метаболічних (транспортування глюкози, синтез глікогену) і мітогенних (синтез ДНК) ефектів інсуліну.
Дослідження в галузі молекулярної біології і генетики показали, що в осіб із МС наявні генетичні дефекти, відповідальні за передачу сигналу після з’єднання інсуліну зі своїм рецептором (пост­рецепторні дефекти). Насамперед порушується транслокація переносника глюкози GLUT-4. Це результат генетичних дефектів на рівні СІР-1 і/або фосфатидилінозитол-3-кінази. При МС також виявлена порушена експресія й інших генів, що забезпечують метаболізм глюкози і ліпідів: гена глюкозо-6-фосфатдегідрогенази, глюкокінази, ліпопротеїнліпази, синтази жирних кислот та ін.
Генетична схильність до ІР може не реалізуватися і не проявитися клінічно (у вигляді МС) за відсутності відповідних факторів навколишнього середовища: надмірного калорійного харчування і низької фізичної активності. Ці фактори самі по собі сприяють збільшенню абдомінального ожиріння, нагромадженню ВЖК і, отже, посиленню наявної ІР.
Існує кілька методів визначення ІР. Найточнішим методом, визнаним золотим стандартом оцінки ІР, є еуглікемічний інсуліновий клемп, розроблений і запропонований R. DeFronzo, R. Andres і співавторами (1979). Згідно з цією методикою пацієнтові одночасно проводять інфузію інсуліну для підтримання певного рівня гіперінсулінемії (вище базального) та інфузію глюкози для підтримання стабільного рівня глікемії. При зниженні глікемії нижче базального рівня швидкість інфузії глюкози підвищують і, навпаки, при підвищенні рівня глікемії швидкість інфузії глюкози знижують. Загальна кількість глюкози, введена за певний час (індекс М), є показником впливу інсуліну на метаболізм глюкози. Чим більше глюкози необхідно ввести за одиницю часу для підтримання стабільного рівня глікемії, тим більше пацієнт чутливий до дії інсуліну. Якщо кількість уведеної глюкози невелика, пацієнт резистентний до інсуліну. Однак цей метод досить трудомісткий і високовартісний, що не дає змоги його використовувати в клінічній практиці.
Інший метод є спрощеною моделлю клемпа (мінімальна модель) і ґрунтується на багаторазовому визначенні глікемії та інсуліну крові в процесі проведення внутрішньовенного тесту толерантності до глюкози. Потім за допомогою комп’ютерної обробки даних обчислюється індекс чутливості до інсуліну. Цей метод повністю корелює з методом клемпа в осіб із МС.
Найпростішим і найзручнішим для застосування в клінічній практиці методом оцінки ІР є зміна концент­рації інсуліну плазми крові натще. Гіперінсулінемія при нормоглікемії зазвичай свідчить про наявність ІР і є передвісником розвитку порушень вуглеводного обміну. Складність становить стандартизація цього методу, оскільки нормальні значення інсулінемії вкрай варіабельні. Запропоновані різні індекси для оцінки ІР, які обчислюються за співвідношенням концентрації інсуліну і глюкози плазми крові натще і/або після харчового навантаження. Одним із таких загальноприйнятих розрахункових індексів є індекс НОМА, розроблений D. Matthews (1985):

інсулін сироватки крові натще (мкОд/мл) × глюкоза плазми крові натще (ммоль/л) /22,5

Чим вищий індекс НОМА, тим нижча чутливість до інсуліну і, отже, вища ІР. Метод широко застосовується в умовах стаціонару, однак внаслідок високої варіабельності даних не рекомендується для використання з метою рутинного скринінгу. Цей метод прийнятний більшою мірою для визначення ІР в осіб без порушень вуглеводного обміну, але з групи ризику його розвитку. Відомо, що при розвитку ЦД 2-го типу важливим є уже не ІР, а зниження секреції інсуліну. При розгорнутій клінічній картині ЦД 2-го типу вміст інсуліну сироватки крові знижується, але при цьому підвищується показник глюкози плазми крові натще, внаслідок чого можна за допомогою проведення розрахункового методу отримати хибнопідвищений показник ІР.
Отже, аналіз механізмів ІР і секреції інсуліну для розвитку МС підтверджує ключове значення ІР у цьому процесі.

Литература
1. Reaven G.M. Banting lecture 1988. Role of insulin resistance in human disease // Diabetes. — 1988; 37: 1595–1607.
2. Borona E., Kiechl S., Willeit J. et al. Prevalence of insulin resistance in metabolic disorders/ The Brunneck Study // Diabetes. — 1998; 47: 1643–1648.
3. Мычка В.Б., Чазова И.Е. Метаболический синдром. Возможности диагностики и лечения. Подготовлено на основе рекомендаций экспертов ВНОК по диагностике и лечению метаболического синдрома. — 2008: 1–16.
4. Березин А.Е. Концепция «пациента высокого кардиоваскулярного риска»: в центре внимания — сахарный диабет и метаболический синдром (обзор клинических рекомендаций) // Укр. мед. часопис. — 2007; 2(58): 20–23.
5. Берштейн Л.М., Коваленко И.Г. «Метаболически здоровые» лица с ожирением и метаболические признаки ожирения у лиц с нормальной массой тела: что за этим стоит // Пробл. эндокринол. — 2010; 3: 47–51.
6. Мітченко О.І., Корпачев В.В. Робоча група з проблем метаболічного синдрому, цукрового діабету, предіабету і серцево-судинних захворювань. Українська асоціація кардіологів, Українська асоціація ендокринологів. Діагностика і лікування метаболічного синдрому, цукрового діабету, предіабету і серцево-судинних захворювань. Методичні рекомендації. — К., 2009. — 42 с.
7. Alberti K.G., Zimmet P., Shaw J.; IDF Epidemiology Task Force Consensus Group. The metabolic syndrome — a new worldwide definition // Lancet. — 2005; 366 (9491): 1059–1062.
8. Alberti K.G., Eckel R.H., Grundy S.M. et al. Harmonizing the metabolic syndrome: a joint interim statement of the International Diabetes Federation Task Force on Epidemiology and Prevention; National Heart Lung, and Blood Institute; American Heart Association; World Heart Federation; International Atherosclerosis Society; and International Association for the Study of Obesity // Circulation. — 2009; 120 (16): 1640–1645.
9. Borch-Johnsen K., Wareham N. The rise and fall of the metabolic syndrome // Diabetologia. — 2010; 53 (4): 597–599.

Повний список літератури, який включає 14 пунктів, знаходиться в редакції.

Наш журнал
у соцмережах:

Випуски за 2012 Рік

Зміст випуску 7-8 (56-57), 2012

  1. Н.Т. Ватутин, Н.В. Калинкина, Е.В. Ещенко

  2. В.И. Маколкин

  3. І.М. Мелліна

  4. Т.В. Мироненко, О.А. Витаева, Н.В. Витаева

Зміст випуску 3-4 (52-53), 2012

  1. А.Н. Беловол, И.И. Князькова

  2. А.Н. Беловол, И.И. Князькова

  3. Д.О. Гонцарюк, Т.М. Христич, О.І. Федів та ін.

  4. Д.Д. Зербіно, Ю.І. Кузик

  5. Д.Д. Зербіно, Р.К. Жураєв, Ю.І. Кузик та ін.

  6. Р.К. Жураєв, О.В. Ольхова, Н.Б. Томащук

  7. Р.К. Жураєв

  8. О.В. Ольхова, Р.К. Жураєв

  9. Л.О. Тишко, Ю.І. Кузик

  10. О.В. Ольхова

  11. О.О. Зімба

  12. Т.М. Соломенчук, І.В. Білавка, І.М. Кравченко та ін.

Зміст випуску 2-1, 2012

  1. В.А. Черняк, А.А. Богомольца

  2. О.А. Галушко, П.Л. Шупика

  3. В.В. Мороз, І.І. Скорохода, О.А. Цімейко та ін.

  4. Н.В. Пашковська, В.М. Пашковський

  5. С.Г. Бурчинский

  6. А.В. Бильченко

Зміст випуску 1-2 (50-51), 2012

  1. Н.Т. Ватутин, Н.В. Калинкина, И.А. Перуева и др.

  2. А.Н. Беловол, И.И. Князькова

  3. В.Ю. Лишневская

  4. А.Н. Беловол, И.И. Князькова, Л.В. Шаповалова

  5. Н.Т. Ватутин, Н.В. Калинкина, Ю.П. Гриценко и др.

  6. Т.В. Мироненко, А.М. Лошак, Л.В. Диденко

  7. Л.А. Шевченко